Солоу Роберт Мертон

Солоу Роберт Мертон (1924) — відо¬мий американський економіст, спеціаліст з економі-ко-математичних методів аналізу проблем економіч¬ного зростання. Лауреат Нобелівської премії з еконо¬міки (1987). Народився в Нью-Йорку. Навчався у Гарвардському університеті, де під керівництвом В-Леонтьєва розробляв нові розділи економічної нау¬ки (теорію загальної рівноваги, методи міжгалузево¬го балансу та ін.). Здобув ступінь магістра гуманітар¬них наук, а в 1951 захистив докторську дисертацію з економіки. З 1949 викладацька та науково-дослід¬ницька діяльність С. пов'язана з Массачусетським технологічним інститутом, де він став професором економіки. У своїй науковій роботі зосередився на теорії економічного зростання. У низці публікацій запропонував і розвинув математичну модель, в якій відобразив співвідносну роль різних факторів вироб¬ництва, що сприяють економічному зростанню. За¬пропонував до своєї моделі економічного зростання т.зв. "агрегатну виробничу функцію", що відображає залежність між валовим національним продуктом (ВНП), обсягом виробничих фондів і трудових ресур¬сів (у різних їх співвідношеннях). Ця модель, відома як "модель Солоу", широко використовувалася для масштабного аналізу різних аспектів економічного зростання й спонукала до перегляду в цілому підходу до дослідження тривалого економічного розвитку. Но¬белівською премією С. було відзначено за внесок у теорію економічного зростання. В 1956 він опубліку¬вав статтю "До питання про теорію економічного зростання", в якій дав аналіз моделі Харрода—Дома-ра в традиціях макроекономічної теорії, зосередив¬шись на чотирьох основних економічних величинах:
споживанні, інвестиціях, капіталі та праці. С. теоре¬тично досліджував умови та обмеження врівноваже¬ного, збалансованого зростання капіталістичної еко¬номіки з урахуванням різних типів технологічного прогресу. Вже в той час він розглядав результати свого дослідження як внесок у нову теорію економіч¬ного зростання. Стаття стала точкою відліку у по¬глибленій розробці теорії, яка згодом дістала назву "неокласичної теорії економічного зростання". Вона містила в зародку численні важливі теоретичні вдос¬коналення. Неординарністю позначені й інші ранні праці С. Гостра дискусія (з питань теорії зростання) розпочалася з появою у 1956 праць С., підготовлених в американському Кембриджі, з одного боку, і Дж.Ро-бінсон в англійському — з іншого. Неокласична шко¬ла в особі С. наполягає на тому, що: 1) відповідність між рівнем виробленої продукції та змінною величи¬ною витрачених для цього капіталу і праці е цінним інструментом економічного аналізу; 2) неокласична теорія розподілу може досить ґрунтовно пояснити розподіл продукту в економічних системах. Опоненти неокласичної теорії, зокрема англійська економістка Робінсон, стверджують, що: 1) такої відповідності не існує; 2) сама логіка неокласичної теорії розподілу містить головну і неминучу ваду; 3) розподіл доходу на прибуток і заробітну плату залежить від темпів економічного зростання і схильності до заощаджень тих, хто отримує прибутки. "Суперечка двох Кем-бриджів" триває. Середина 50-х була плідною для С. У 1957 він опублікував статтю "Технічний прогрес і узагальнена виробнича функція", в якій уперше в американській економічній літературі дав оцінку ав¬тономному технічному прогресу. Технічний прогрес він тлумачив ширше, ніж до нього: не лише як фак¬тор зростання ефективності виробництва, а й як будь-які зміни, що зумовлюють зрушення у виробни¬чій функції. С. зробив спробу дослідити залежність обсягу виробництва від технічного прогресу (на мате¬ріалах несільськогосподарського виробництва в США за 1909—49). У своіх працях С. використовував нову проблематику й по-новому формулював мету, яку ставив перед собою. У статті "До питання про теорію економічного зростання" показано, як з допомогою інструментів неокласичного аналізу можна усунути конфлікт між гарантованою та природною нормами зростання наявних моделей; у статті "Технічний прогрес і узагальнена виробнича функція" технічний прогрес постає як особливий фактор зростання. Вив¬чаючи проблеми крайньої нестабільності збалансова¬ного зростання, С. сформулював неокласичну теорію зростання, з допомогою якої спеціалісти отримали характеристики умов підприємницької рівноваги, що забезпечувалися механізмом вільної конкуренції. Розрахунки, здійснені С. у середині 50-х, показали, що технічний прогрес у широкому значенні (як збіль¬шення національного доходу) визначав майже 70% темпів економічного зростання у США. В наступних своїх працях С. акцентував на дослідженні взає¬мозв'язку між змінами у засобах виробництва та еко¬номічним зростанням. Суть нової концепції технічно¬го прогресу зводилася до того, що оскільки в процесі виробництва бере участь старе й нове обладнання, більшість технічних нововведень має втілитися у за¬собах виробництва тривалого користування ще до то¬го, як вони стануть ефективнішими. Отже, ступінь впливу техніки й технології на темпи збільшення ви¬пуску продукції залежить від заміни старого облад¬нання новим, результатом якого є якісне оновлення капітальних фондів. Скорочення терміну служби об¬ладнання за рахунок збільшення амортизаційних відрахувань, у свою чергу, сприятиме прискореному оновленню морально застарілих техніки і технології, а отже, підвищенню ефективності виробництва. Ана¬лізуючи вплив технічного прогресу на підвищення продуктивності праці, С. стверджував, що двократне її збільшення у несільськогосподарському секторі економіки США за 1909—49 майже на 90%. було зу¬мовлено технічним прогресом, решта 10% приросту — зростанням капіталоозброєності праці Наступні до¬слідження Е.Денісона та інших учених уточнили ре¬зультат аналізу С.: частину приросту продуктивності праці було віднесено на рахунок "навчання на прак¬тиці", використання освіченішої та кваліфікованішої робочої сили, а також економії завдяки розширенню масштабів виробництва, всього народного господарс¬тва. Хоча за результатами цих досліджень оцінка "внеску" технічного прогресу в підвищення продук¬тивності праці знизилася, однак роллю техніки й технології перестали нехтувати, а інтерес до цієї проблеми не послаблюється. Чільне місце в науковій діяльності С. належить прогнозуванню економічної перспективи. На основі розробок С., Денісона, Нельсона було сформульовано методику складання прогнозів темпів економічного зростання, яка полягає у визна¬ченні майбутнього темпу випуску продукції з ураху¬ванням досягнутих до початку прогнозу темпів науко¬во-технічного прогресу, рівнів технічних змін, а та¬кож характеру існуючих на виробництві технологій. Основна мета таких прогнозів — передбачення мож¬ливих тенденцій економічного зростання для здій¬снення відповідної економічної політики, спрямованої на забезпечення бажаного впливу на процес розши¬реного виробництва. При складанні прогнозу розра¬хунки С., зроблені в 1962, дали такий результат:
необхідною умовою підвищення щорічного темпу економічного зростання на 1% є 20—25-відсоткове збільшення питомої ваги інвестицій приватного ва¬лового національного продукту (ВНП). Це означає, що для одновідсоткового підвищення темпу економічно¬го зростання необхідно збільшити питому вагу інвес¬тицій у приватному ВНП з 10 до 12%. Опубліковані через десять років статистичні дані підтвердили, що середній темп зростання ВНП США в 1960—69 ста¬новив 4,5% і значною мірою збігся з темпами зростан¬ня, спрогнозованими С. Однак такий збіг не був пов'язаний із з'ясуванням ученим реальних причин збільшення ВНП, що дало привід певною мірою сум¬ніватися у правильності обраної ним методики скла¬дання прогнозу. Тому в "Теорії зростання" (1969), на противагу попередній своїй тезі про існування за ринкової економіки пропорційного взаємозв'язку між інвестиціями і випуском продукції, С. наводить циф¬рові дані, які засвідчують, що в жодній з провідних капіталістичних країн такого взаємозв'язку не існує. С. е одним із першовідкривачів економіко-математичних методів аналізу. У 1958 він у співавторстві з Р.Дорфманом і П.Самуельсоном опублікував працю "Лінійне програмування і економічний аналіз", в якій уперше сформульовано "правило автостради", що дає відповідь на питання, яким е оптимальний шлях до досягнення максимального обсягу виробництва певної структури. Суть його полягає в тому, що структурні перетворення в економіці пов'язані з не-збалансованим зростанням окремих галузей і вироб¬ництв, тому поставленої мети досягають за умови, що більшу частину шляху буде подолано в напрямі врів¬новаженого зростання. Це рішення нагадує подорож автострадою: вигідно проїхати окружним шляхом, але заощадити час. У 1971 С. зробив математичний аналіз результатів, пов'язаних із двома моделями: максимізації темпів зростання і максимізації прибут¬ку, й зробив висновок, що відмінності значень основ¬них показників на основі цих моделей у тривалому періоді є несуттєвими. Разом із Самуельсоном С. роз¬робив моделі міжнародної торгівлі, споживання та ід Крім проблем прикладної економіки, С. значну увагу приділив теорії фірм і ринків. У своїх дослідженнях дійшов висновку, що фірми, які орієнтуються на зростання виробництва, та фірми, що орієнтуються на прибуток, однаково реагують на зміни таких пара¬метрів, як ціна факторів виробництва чи зміни рівня податків. У 1979 С. було обрано президентом Амери¬канської економічної асоціації. В 1987 — призначено членом Ради економічних консультантів при прези¬денті США. Він — член Національної академії наук США, Американської академії мистецтв і наук. На¬городжений медаллю ім. Дж.-Б.Кларка Американ¬ської економічної асоціації. Почесний доктор Чи¬казького університету.