КОНТРОЛЬНА РОБОТА з дисципліни "Банківські операції"

Ви – економіст кредитного відділу комерційного банку.
1. Охарактеризуйте відсоткову ставку за позикою і вкажіть фактори, що впливають на її розмір.
2. Назвіть способи захисту від кредитного ризику.
3. Назвіть відсоткові прибутки за позиковою операцією.
Умови:
1. Банк уклав кредитний договір з позичальником на строк з 02.04.01р. до 01.06.01р. на суму 100 тис. грн.
2. Згідно з договором позичальник має виплатити відсотки по закінченні строку дії з розрахунку 40% річних.

1. Охарактеризуйте відсоткову ставку за позикою і вкажіть фактори, що впливають на її розмір.

Кредитні операції - це відношення між кредитором і дебітором (позичальником) із приводу наданих (одержання) у тимчасове користування коштів, їхнього повернення й оплати. При цьому мається на увазі саме утримання дій учасників відношення, насамперед банківських робітників.
Кредитні операції банків і кредитних заснувань у першому наближенні діляться на: активні і пасивні.
Інакше кажучи, кредитні операції містять у собі: позичкові операції і депозитні операції.
Позичкові операції - це дії робітників банку (кредитних заснувань) по наданню і (або) одержанню кредитів, їхньому поверненню й оплаті відповідних відсотків, а депозитні операції - дії тих же робітників по розміщенню і (або) притягненню до себе внесків, їхньому поверненню й оплаті відсотків, що заподіються.
Основний предмет позичкових операцій - кредит (позичка) як визначена сума грошей, що видається (утворюється), повертається, оплачується, відповідно депозитних операцій - внесок (депозит) як сума грошей і (або) інших цінностей (цінних паперів), що поміщається (застосовується), повертається, у необхідних випадках оплачується.
Оскільки позичкова операція – це продаж коштів на комерційних засадах на певний термін, то й сплата відсотка за таку операцію є об’єктивною потребою, складовою самої кредитної операції. Відсоток за дані кредити – це основне джерело доходів комерційного банку, за рахунок яких вони покривають свої витрати й одержують дохід.
Визначаючи відсоткову ставку за кредит, банки виходять з мінімальної норми дохідності, яка має покривати максимальні витрати на позику й містити цільовий прибуток.
Орієнтуючись на суму доходу за позичкою, банк розраховує ефективну річну відсоткову ставку за кредитом (р):

 ,

де ДП – дохід за позичкою, тобто сума відсоткових платежів за кредитом;
К – сума кредиту, не погашеного клієнтом на день розрахунку;
t – термін користування виданим кредитом.


Розмір відсоткової ставки та порядок її сплати визначають у кредитному договорі залежно від таких показників:
 кредитного ризику
 наданого забезпечення
 попиту та пропозицій, що склалися на кредитному ринку
 терміну користування
 ставки рефінансування, встановленої НБУ, на час кредиту
 загальної тенденції ставки рефінансування щодо зниження чи зростання
 кредитоспроможності позичальника, його репутації
 інших факторів.
Відсотки нараховують на основі умов, зафіксованих у підписаному з клієнтом договорі (помісячно, поквартально і т.д.). Утримувати з клієнта всю суму відсоткових виплат одноразово під час видачі позички заборонено.
З погляду кредитора абсолютний розмір відсотка, не співвіднесений із сумою позички, ні про що не говорить. Тому в практичних цілях, тобто для з'ясування ефективності кредитних угод, визначення прийнятності того або іншого розміру ціни кредиту, використовується відносний показник такої ціни - норма (ставка) відсотка, тобто характерне для деякого фіксованого відрізка часу відношення між сумою сплачених відсотків (процентним платежем) і розміром позички:
р=((ДП/К)*(365(360)/t)) * 100% ,
де Нп - норма відсотка,
Пр - сума сплачених відсотків,
С - розмір позички (кредиту).
У залежності від характерних рис різних секторів ринку кредитних капіталів можна виділити декілька груп однорідних ставок відсотка (банківського і небанківського):
-ставки грошового ринку,які використовують при короткострокових позичкових операціях між кредитно - фінансовими інститутами,
-офіційна дисконтна ставка,
-ставки ринку цінних бумаг- ставки прибутковості різноманітних акцій і облігацій у момент їхньої емісії і надалі на повторному ринку,
-ставки банків і кредитних заснувань для небанківських позичальників і кредиторів.
У свою чергу в рамках кожної з перерахованих груп процентні ставки можна класифікувати за:
-термінами угоди- на довго-, середньо-, короткострокові,
-ролі в структурі ставок- на основні і додаткові, що змінюються слідом за основними,
-характером формування- на переважно ринкові (рівень і прямування яких залежать в основному від загальної економічної кон'юнктури і стани ринку кредитних капіталів) і свідомо регульовані прямо або побічно (центральним банком, синдикатами банків і кредитних заснувань, іншими суб'єктами),
-масштабом використвння- на ставки, застосовувані винятково на національних кредитних ринках, і ставки, використовувані одночасно на національних і міжнародних ринках,
-за характером зміни протягом терміну користування позикою- на фіксовані (незмінні) і плаваючі ( ставки, що змінюються).
Зараз у банківському секторі економіки існує цілий комплекс різноманітних видів процентних ставок.
По-перше, це процентні ставки, схильні до безпосереднього регулювання. До регульованих ставок належать ставка рефінансування і штрафна ставка НБУ.
По-друге, це ринкові процентні ставки. Вони поділятюся на аукційні і неаукціні.
Виходячи з різноманітних підходів до методології встановлення ставок, можуть бути розраховані номінальні (річні) і ефективні ставки.
Банківський відсоток виникає у випадках, коли одним із суб'єктів кредитних відносин виступає банк. Комерційні банки при укладенні кредитних угод самостійно домовляються з позичальником про розмір процентних ставок. З розвитком ринкових відносин господарювання норма відсотка буде наближатися до середньої норми прибутків в економіці. У будь-якому випадку на розмір і динаміку ставки відсотка впливають як загальні, макроекономічні чинники, так і чинники приватні, що лежать на стороні самих учасників кредитного процесу, у тому числі окремих банків.
До числа загальних чинників відносять:
-співвідношення попиту і пропозиції позикових кощтів,
-регулююча політика НБУ,
-рівень інфляції в народному господарстві тощо.
Приватні чинники визначаються умовами функціонування конкретного банку, його положенням на ринку кредитних ресурсів, обраною кредитною і процентною політикою, ступенем ризикованості здійснюваних операцій.
Рівень процентних ставок по активних операціях банка формується багато в чому на базі попиту і пропозиції позикових коштів. На цей рівень істотно впливають:
-"собівартість" позичкового капіталу даного банку,
-кредитоспроможність позичальника,
-цільовий напрямок, термін, об’єм наданого кредиту,
-засоби забезпечення повернення кредиту тощо.
Може виникнути сумнів у правомірності урахування витрат банку ("собівартість" позичкового капіталу) при визначенні ціни кредитних послуг, сумнів у тому, чи не суперечить таке урахування принципам ринкової економіки, чи не веде цей підхід до конструювання "витратної" ціни.
Вихідним пунктом ціноутворення виступає калькулювання ціни виробництва підприємства (фірми). Цим займається кожний товаровиробник. Він, так чи інакше, змушений "конструювати" свою ціну. Проте в цю ціну включаються витрати, у яких витрата сировини або матеріалу обчислюється не за фактичною собівартістю, а за ринковими цінами, причому за достатньо жорсткими правилами, методиками. Далі до витрат додається прибуток, і знову ж, як правило, середня ринкова. Тим самим фактичним логічним вихідним пунктом є існуюча вже ринкова ціна. Калькулювання ж ціни дає фірмі можливість визначити вигідність виробництва даного товару при чинних ринкових цінах.
Як бачимо, протиріччя немає. Товаровиробник "конструює" ціну на свій товар шляхом підсумовування її елементів, але єдино для того, щоб "вписатися" в об'єктивно існуючу на даний момент ринкову вартість (ринкову ціну) відповідного виду товару.
Винятком із цього правила ринкової економіки є механізм формування монопольної ціни, де точкою звіту виступає не загальна для усіх ринкова ціна, а ціна, розрахована і оголошена самою монополією.
Ця логіка і відповідне правило цілком прийнятні і до кредитних ресурсів як до своєрідного, але товару.
При визначенні процентних ставок по кожній конкретній угоді банки орієнтуються на рівень ставок, котрий з одного боку, не змусив би позичальника (кредитора) відмовитися від угоди, з іншого ж- дозволив би банку не тільки відшкодувати свої витрати, але й дістати прибуток бажано не нижче середнього.
Що стосується витрат банку на проведення позичкових операцій, то вони складаються з двох комплексних груп витрат, кожна з який містить у собі декілька елементів:
1. Витрати по притягненню ресурсів, у тому числі: сплачені відсотки по міжбанківських кредитах (включаючи кредити НБУ) і депозитах, відсотки, виплачені підприємствам, організаціям і заснуванням за гроші, що зберігаються на інших поточних рахунках, відсотки, виплачені по внесках фізичним осібам.
2. Витрати по забезпеченню кредитної діяльності банку, у тому числі: витрати на заробітну плату співробітників, зайнятих притягненням і розміщенням ресурсів, витрати на утримання апарату управління, включаючи представничі витрати, амортизація устаткування, машин і механізмів, оплата послуг обчислюванного центру, адміністративно-господарські, канцелярські, поштові, телеграфні й інші витрати.

2. Назвіть способи захисту від кредитного ризику.

Існує декілька способів захисту від кредитного ризику: лімітування кредитів, диверсифікація кредитних вкладень, вивчення та оцінка кредитоспроможності позичальника, вимога від клієнтів достатнього та якісного забезпечення по виданих кредитах, оперативність при стягненні боргу, страхування кредитних операцій.
Лімітування кредитів – це спосіб встановлення сум граничної заборгованості по позикам конкретному позичальнику. Воно здійснюється шляхом встановлення лімітів кредитування. Ліміти кредитування являють собою заздалегідь встановлену граничну суму кредиту, яку позичальник має право отримати від банку.
В практиці роботи колишніх державних банків використовувались різні види лімітів : вихідні, внутрішньо квартальні, ліміт видач, контрольна цифра, плановий розмір кредиту. Акціонерні комерційні банки використовують таку форму лімітів, як кредитна лінія.
Кредитна лінія являє собою юридично оформлене зобов’язання банку перед позичальником надавати йому протягом визначеного угодою строку кредити в розмірах обумовленого ліміту.
Кредитна лінія, як правило, відкривається при тривалому співробітництві банку з позичальником. Вона має ряд переваг як для банку, так і для клієнта. Позичальник отримає можливість точніше оцінювати перспективу розвитку своєї діяльності, зменшити накладні витрати та втрати часу, пов’язані з веденням переговорів та укладання кожної окремої кредитної угоди. Банк має аналогічні вигоди. Крім того, він детально ознайомлюється з діяльністю позичальника. Відкривши кредитну лінію, банк незалежно від ситуації на грошовому ринку зобов’язується надати кредит.
Диверсифікація позичок, як спосіб захисту від кредитного ризику, являє собою розподіл наданих кредитів між різними суб’єктами (юридичними та фізичними особами). Чим більше позичальників отримає кредит, тим, при інших рівних умовах, буде менший ступінь ризику неповернення боргу, оскільки вірогідність банкрутства багатьох позичальників значно менша ніж декількох. Для дотримання комерційними банками принципу диверсифікації кредитів Національний банк України встановив їм такий економічний норматив, як максимальний розмір ризику на одного позичальника. Величина цього ризику не повинна перевищувати 25% власних коштів банку.
Оперативність при стягненні боргу передбачає обов’язок банку підтримувати з позичальником контакт протягом всього строку користування позичкою останнім. Банк повинен уважно слідкувати за станом справ клієнта і у випадку появи в нього проблемних ситуацій, що можуть привести до несплати боргу, вжити відповідних попереджувальних заходів щодо захисту своїх інтересів.
Страхування кредитних операцій як спосіб захисту від кредитного ризику означає, що банки повинні створити страхові фонди як на мікро- так і на макрорівні, а також страхувати окремі високоризикові кредитні операції в спеціальних страхових організаціях.
Важливою умовою виникнення кредитної операції є надійність потенціального позичальника і прогнозування ризику неповернення кредитів.
В процесі роботи, що проводиться перед укладанням кредитної угоди, працівник банку повинен проаналізувати кредитоспроможність позичальника, тобто здатність своєчасно повернути кредит, вивчаючи фактори, що можуть вплинути на цей процес. Збереження основної суми боргу стає однією з головних вимог, якої банк повинен дотримуватись при проведенні кредитних операцій. Тому оцінка якості потенціального позичальника є одним з найважливіших етапів розгляду заяви на кредит. При цьому важливе значення має наявність обґрунтування позики.
Оцінюючи персональні якості позичальника, банк зосереджує увагу на таких моментах, як його репутація, чесність, професійні здібності, матеріальна забезпеченість. Відносно потенційного позичальника треба також вияснити своєчасність погашення ним позичок, що були отримані раніше ( в тому числі і в інших банках), ставлення до інших зобов’язань в минулому. Сумлінно вивчається фінансовий стан позичальника, ліквідність балансу, ефективність використання власних та запозичених коштів. Для цього використовується бухгалтерська та статистична звітність позичальника за минулі періоди, матеріали попередніх перевірок на місці, прогноз його фінансового становища протягом всього строку користування позикою.
Існує багато методик аналізу фінансового стану клієнта і його надійності стосовно своєчасності повернення боргу банку. При вивченні кредитоспроможності позичальника важливе значення слід приділяти аналізу коефіцієнтів, що характеризують співвідношення статей балансу, та динаміці цих показників.
Вивчення фінансових звітів – балансу, звіту про фінансові результати та їх використання, звіту про фінансово – майновий стан підприємства, розрахунок різноманітних коефіцієнтів на базі цих звітів дозволить глибше зрозуміти дійсне становище потенційного позичальника, оцінити перспективи його розвитку та здатність повернути кредит.
Звітність потенційного позичальника – лише одно з джерел отримання інформації про нього. До інших каналів належать архіви банку, обмін інформацією з іншими банками та фінансовими установами, вивчення фінансової преси. Банки зберігають інформацію про минулі операції зі своїми клієнтами ,що дозволяє встановити чи отримував клієнт у минулому кредити, і якщо отримував, чи були проблеми з їх поверненням, чи порушувались умови кредитної угоди. Банки і фінансові установи обмінюються також конфіденційною інформацією про клієнтів. Банк може попросити клієнта надати перелік банків і фінансових установ, з якими він мав відносини в минулому. Банк перевіряє надану інформацію, просить інші банки охарактеризувати клієнта на основі минулого досвіду роботи з ним. Тільки на основі результатів проведеної попередньої аналітичної роботи банк приймає рішення про кредитні операції.
Як вже зазначалось, одним із принципів банківського кредитування є забезпеченість зобов’язань позичальника по поверненню позики. Забезпечення зобов’язань може досягатись за рахунок застави майна позичальника, гарантії (поруки), стягнення пені, угоди з банком про переуступку на користь банку позичальника до третьої особи (цесія), угод страхування відповідальності позичальника за неповернення кредиту або забезпечення в інших формах , що прийняті в банківській практиці. Документи, що підтверджують забезпечення по поверненню кредиту, надаються банку до видачі кредиту.
Майно та інші форми забезпечення зобов’язань позичальника перед банком повинні задовольняти таким вимогам :
1. Висока ліквідність. Під ліквідністю активів (товарно – матеріальних цінностей, цінних паперів, фінансових вимог до третіх осіб тощо) розуміється здатність активів до конверсії в готівкові кошти.
2. Здатність до тривалого зберігання (як мінімум на термін користування позикою).
3. Стабільність цін на заставлене майно.
4. Мінімальні витрати по зберіганню та реалізації застави.
Залежно від того, наскільки заставлене майно відповідає вказаним вимогам, визначається розмір кредиту. Розмір позики під заставу майна встановлюється у відсотку від ринкової вартості заставленого майна на момент укладання кредитної угоди. Підвищення ціни застави над сумою кредиту компенсує ризик втрати в результаті зміни цін на майно. У випадку неплатоспроможності позичальника кредитор має право реалізувати заставу для погашення з виручених коштів боргу клієнта та видатків, пов’язаних з реалізацією застави. Залишок виручки повертається позичальнику. Якщо вирученої суми буде недостатньо , кредитор має право фінансової претензії до позичальника.
В банківській практиці західних держав з розвинутою ринковою економікою найбільш розповсюджені такі види забезпечення: гарантія чи порука третьої сторони, переуступка контрактів, переуступка дебіторської заборгованості, товарні запаси, нерухоме майно, цінні папери, дорогоцінні метали.
Гарантія (порука) являє собою зобов’язання третьої особи погасити борг позичальника у випадку його неплатоспроможності. Гарантія (порука) оформляється у вигляді самостійного зобов’язання гаранта за допомогою передатного напису на вимозі боргу (індосаменту). В ролі гаранта (поручителя) можуть виступати банки.
Переуступка контрактів. Ця форма забезпечення практикується при наданні позик будівельним компаніям чи фірмам, що здійснюють регулярні поставки товару (надають послуги) по контракту. Позичальник переуступає контракт банку, що надає кредит, в результаті чого надходження від замовника (покупця) передаються банку в рахунок погашення заборгованості по позиці.
Переуступка дебіторської заборгованості. Складається з передачі банку рахунків , що підлягають сплаті за поставлені позичальником товари, виконані роботи, надані послуги. Є дві форми переуступки:
- без повідомлення дебіторів. В цьому випадку грошові надходження передаються позичальником банку;
- з повідомленням дебіторів, коли дебітори здійснюють платежі безпосередньо банку.
Забезпечення у вигляді товарних запасів. При цій формі як застава виступають партії сировини, матеріалів, готової продукції. Перевага надається товарам, торгівля якими ведеться на біржі, тобто на які легко визначити ринкову ціну. Умовою використання товарних запасів як застави є їх застрахованість. Існує два способи оформлення цього забезпечення : під складські квитанції і під зберігальні розписки. При першому способі заставлені товари передаються позичальником на зберігання в складські компанії. Складські квитанції можуть служити забезпеченням кредиту. Після погашення позики банк виписує ордер на видачу товарів позичальнику. При другому способі товари знаходяться на відповідальному зберіганні у позичальника, однак контроль за ними доручається представникам банку – кредитора або третім особам (напр. складській компанії). В цьому випадку забезпеченням служать зберігальні розписки. Переважним способом зберігання застави для позичальника являється другий, бо перший пов’язаний з високими видатками, що відбивається на ціні позики. Другий спосіб дозволяє знизити видатки по зберіганню застави, однак збільшує ризик банку. Видача позики під зберігальні розписки потребує високої надійності позичальника.
Як елемент забезпечення кредиту товарними запасами може виступати вексель позичальника. Цей спосіб оформлення забезпечення застосовується при кредитуванні підприємств оптової та роздрібної торгівлі і здійснюється так : банк – кредитор сплачує товари фірмі – постачальнику позичальника. Позичальник, отримавши товар, що юридично належить банку, зобов’язується зберігати його до моменту повернення позики. Зобов’язання позичальника засвідчується векселем, що належить сплаті на першу вимогу банку – кредитора. Якщо партія заставлених товарів продана, то позичальник має право розпоряджатись виручкою тільки за дорученням банку – кредитора. Без доручення виручка зараховується в рахунок погашення позики.
Забезпечення дорожніми документами використовується при кредитуванні експортно–імпортних торгових операцій. В цьому випадку як застава по короткострокових позичках виступають документи, що засвідчують відвантаження товарів ( коносаменти і накладні). Коносаменти застосовуються при оформленні відвантажень товарно – матеріальних цінностей морським та річковим транспортом, накладні – іншим видом транспорту. Цей спосіб забезпечення кредиту оформляється шляхом індексування названих документів їх власниками на користь банку – кредитора. Умовою надання кредиту під забезпечення дорожніми документами стає страхування вантажу.
Забезпечення нерухомим майном , як правило застосовується при видачі великих довгострокових кредитів, що називаються іпотечними. Як застава по іпотечних позиках можуть виступати :
- для промислових, торгових фірм, фермерських господарств – земельні ділянки, виробничі і сільськогосподарські будівлі, приміщення, комунікації;
- для індивідуальних позичальників – житлові будівлі, квартири.
Забезпечення кредиту оформляється борговим зобов’язанням позичальника – іпотекою.
Забезпечення рухомим майном. Як застава по позиці використовуються такі види рухомого майна :
- для промислових, торгових та інших фірм, фермерських господарств – обладнання, машини, механізми, інвентар, транспортні засоби тощо;
- для індивідуальних позичальників – товари тривалого користування (в т.ч. автомобілі).
Забезпечення цінними паперами. В заставу приймаються державні цінні папери та папери корпорацій. Обов’язковою умовою є висока ліквідність цінних паперів. Запозичені кошти не повинні використовуватись для придбання нових цінних паперів, що спрямовано на обмеження біржової спекуляції позичальників та зменшення ризику банкрутства клієнтів.
Забезпечення дорогоцінними металами. Як застава по позиках приймаються монети, злитки, вироби із золота, срібла, платини, дорогоцінні камені та інше. Цей спосіб забезпечення кредиту використовується в наші дні дуже рідко.
В практиці роботи комерційних банків держав з розвинутою економікою зустрічаються й інші способи забезпечення кредитів. Так при видачі позик індивідуальним позичальникам як застави приймаються поліси страхування життя, свідоцтва про ощадний вклад, вимоги на сплату заробітної плати; при кредитуванні фермерських господарств – урожай тощо.
В практиці діяльності українських комерційних банків найбільш розповсюдженими формами забезпечення зобов’язань позичальника перед банком є застава майна, гарантія (порука) третьої особи, стягнення пені та штрафів на користь банку, вимоги і рахунки позичальника до третьої особи, страхування відповідальності позичальника перед банком за неповернення кредитів. Правові основи цих форм застави визначені Цивільним кодексом України.
Згідно з кредитною угодою банк може стягувати з позичальника комісію за надану кредитну послугу. Як правило, комісія нараховується на частину кредиту, що не була використана позичальником.
За нецільове використання кредиту та порушення умов кредитної угоди банк може стягнути з позичальника штраф згідно з обумовленим угодою порядком.


3. Назвіть відсоткові прибутки за позиковою операцією.
Умови:
1. Банк уклав кредитний договір з позичальником на строк з 02.04.01р. до 01.06.01р. на суму 100 тис. грн.
2. Згідно з договором позичальник має виплатити відсотки по закінченні строку дії з розрахунку 40% річних.

t=60 днів
S=100 тис.грн.
і=40%

Vр-?

де Vр – відсоткові прибутки, %
Sv – сума відсоткових платежів, тис. грн.
t – на який укладений договір, днів
S – сума кредиту, тис. грн.
і – річна відсоткова ставка, %

Позичковий відсоток – плата, яку отримує кредитор від позичальника за користування останнім позиченими грошима. Ставка (або норма) відсотка – це відносний показник ціни банківського кредиту, що відображає відношення суми сплачених відсотків до величини позики. Комерційні банки як незалежні економічні суб’єкти мають право самостійно встановлювати рівень відсоткової ставки за кредитами залежно від попиту та пропозиції на кредитному ринку та рівня облікової ставки НБУ. Як, правило, зростання попиту на позики призводить до підвищення відсоткової ставки. При укладенні кредитного договору банк домовляється з позичальниками про конкретну величину відсоткової ставки.
Банківський позичковий відсоток відображає економічні відносини перерозподілу і привласнення банком частини прибутку, що створюється на підприємствах-позичальниках внаслідок продуктивного використання наданої позики. У зв’язку з цим інтенсивність попиту на банківський кредит з боку господарських суб’єктів визначається, насамперед, рівнем і динамікою розвитку виробничого процесу та ступенем ділової активності товаровиробників.
Джерелом сплати відсотка є додаткова вартість, що створюється у процесі виробництва, а його кількісним визначенням — його ставка, або норма.
Норма позичкового відсотка — це відношення суми річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми капіталу, наданого в позичку, помножене на 100.
На практиці норма позичкового відсотка виступає у формі відсоткової ставки — відносної величини доходу за фіксований проміжок часу, тобто відношення доходу (відсоткових грошей) до суми боргу за одиницю часу.
Інтервал часу, до якого застосовується відсоткова ставка, називається періодом нарахування відсотків. За такий період беруть рік, півріччя, квартал, місяць або день. Щоб визначитись із величиною відсоткової ставки, потрібно її привести до річної ставки, помноживши ставку за півріччя, квартал, місяць чи день відповідно на 2, 4, 12 чи 365.
На рівень норми відсотка впливає багато об'єктивних і суб'єктивних чинників, а саме:
— розміри грошових нагромаджень та заощаджень у суспільстві та товарно-грошова збалансованість виробництва;
— масштаби виробництва, рівень його, спеціалізації та кооперування;
— співвідношення між внутрішнім і зовнішнім боргом держави;
— циклічність коливань виробництва;
— сезонність умов виробництва та реалізації продукції;
— темпи інфляції, прискорення яких викликає підвищення відсоткових ставок, що слугує захистом від знецінення позичкового капіталу. При цьому розрізняють номінальну і реальну (з урахуванням рівня інфляції) відсоткові ставки. Якщо темпи інфляції випереджають зростання відсоткової ставки, остання стає «негативною» (від'ємною), тобто такою, коли відсоток стягується з кредитора;
— своєчасність повернення кредиту;
— рівень кредитно-грошового регулювання економіки центральним банком з допомогою відсоткових ставок та інших властивих йому інструментів, їх диференційованості залежно від грошово-кредитної політики;
— міжнародні чинники, особливо вільний перелив капіталів із країни в країну, передусім так званих «гарячих» грошей.
Формування відсоткової ставки – багатофакторний процес, який визначається багатьма чинниками. Серед них:
- рівень облікової ставки Національного банку;
- термін надання позики;
- особливості забезпечення позики;
- платоспроможність і авторитет позичальника;
- темпи інфляції;
- перспективи зміни ринкової кон’юнктури.
Сукупність цих чинників буде визначати межі диференціації кредитного відсотка. Головним чинником, що впливає на рівень відсоткових ставок, є ціна кредитних ресурсів. Чим дорожче банку обходиться формування кредитних ресурсів, тим вище відсоткова ставка. В сучасних умовах вирішальний вплив на ціну кредитних ресурсів здійснюють, насамперед, розміри депозитних ставок. За короткостроковими позиками ставка, як правило, вища, ніж за довгостроковими.

ВИСНОВОК

Кредитні відносини і ринок кредитних ресурсів є органічною складовою ринкової економіки. Ринок забезпечує умови для цілеспрямованого руху кредитів у ті сфери національної економіки, де вони можуть бути використані найефективніше. В командній економіці колишнього СРСР через банки здійснювався розподіл виділених державою кредитів на основі централізованого плану. В ринковій економіці кредитні відносини реалізуються шляхом діяльності незалежних конкуруючих між собою комерційних кредитних установ, саме існування яких (прибутковість і ліквідність) прямо залежить від кредитоспроможності їхніх клієнтів.
Важливим стимулом для баків є конкурентна боротьба за залучення кредитних коштів на ринку кредитних ресурсів. Комерційні банки є самостійними і незалежними в проведенні кредитної політики. Слід зазначити, що на відміну від грошового обороту (безготівкового і готівкового) в сфері кредитування відсутні детальні, централізовано розроблені НБУ інструкції.
Купуючи ресурси на вільному ринку кредитних ресурсів і продаючи їх підприємствам (фірмам), комерційні банки здійснюють прямий вплив на розвиток національної економіки. За рахунок кредитів на підприємствах забезпечується організація як поточного господарського обороту, так і розширене відтворення основного капіталу (основних фондів), створення додаткових виробничих потужностей і цілих промислових об’єктів.
Ефективність проведення кредитної політики визначається правильним вибором параметрів кредитних відносин, серед яких найважливішими є: величина позичкового відсотка; умови доступності позики для вітчизняних суб’єктів; рівень кредитного ризику; термін надання позики тощо. Параметри кредитування мають будуватися таким чином, щоб стимулювати кінцеві результати діяльності товаровиробників.
Поки що вітчизняна кредитно-банківська система не виконує ролі прискорювача розвитку національної економіки. Недостатніми є власні кошти банків, а отже, й обсяги кредитування народного господарства. Негативний вплив на кредитну сферу здійснюють платіжна криза, дефіцит бюджету, різке зниження кредитоспроможності підприємств (фірм). По суті, відсутня практика надання кредитів під виробничі програми довгострокового характеру. Банки майже не залучають ресурсів на довгостроковій основі.
Більшість проблем у діяльності вітчизняних комерційних банків у сучасних умовах пов’язано з проведенням ризикованої кредитної політики.
Для поліпшення стану справ у сфері кредитування необхідне досягнення в Україні фінансової і макроекономічної стабільності, проведення раціональної промислової і податкової політики, що дозволило б банкам здійснювати виробничі інвестиції, а позичальникам – відновити свою кредитоспроможність.
Кредит має створювати сприятливі умови для розвитку всіх сфер і галузей національної економіки України. Він є важливим джерелом капітальних вкладень, тому традиційно виділяється його вагома роль у реструктуризації економіки та інвестиційної діяльності. В Україні сьогодні необхідним є розширення застосування кредитних відносин в інвестиційній сфері.


Список використаної літератури

1. Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991р.
2. “Положення про кредитування” – затв. Постановою Правління Національного банку України 28 вересня 1995р. № 246
3. Вступ до банківської справи. Під редакцією М.І.Савлука. К.,1998.
4. Мороз А.Н. Основы банковского дела. К.,1994
5. Полфреман Д.,Форд Ф.. Основы банковского дела. М.,1996
6. Фінансове право. Під редакцією Л.К. Воронової. К.,1998
7. Кочетков В.М. Основи управління сучасним комерційним банком. К.:МАУП, 1998.
8. Остапишин Т.П. Основи банківської спави. К.:МАУП, 2003.